Дві бабусі з паличками шкутильгають прифронтовим селищем. Крокують у бік магазину…
Пише 33seconds.com.ua
Вікна будинків, повз які вони проходять, здебільшого заколочені. З тих, що не забиті, на вулицю виглядають очі дешевих картоних іконок — ніби один погляд Марії спинить осколок чи снаряд… Сюди нормально прилітає, хоча позицій ЗСУ у самому населеному пункті немає. Ще й шальні кулі свистять на околицях.
Магазин працює лише до обіду. Та й не щодня.
— Хлопці! Є там хліб? — запитує в нас одна з бабусь. Так, українською мовою.
— Не знаю, вибачте… Не питали, — відповідаю.
— Ой… Доця…, — усвідомлює старенька. — Доцю, а ти не боїшся?
— Ви ж не боїтеся, — усміхаюсь.
— Ми?! Боїмося! — запевняють. І знову сміються…
Тиждень-два тому по селу працювали сєпарські САУ. В одному з будинкі завалило стареньку жінку. Місцевий таксист розповідає, що вона стукала і стукала своєю паличкою по руїнах зсередини. щоб почули, що вона жива. Тук-тук-тук. Щоб відкопали. Тук. Тук. Тук.
Звуки війни — як шум дощу чи спів пташок на старих платівках — це не артилерійські залпи й не автоматні черги. Це нелюдський вий жінок, який поглинає всю вулицю, коли до матері привозять двохсотого. Це розмови про пройобане життя на позиціях після півночі. І ще цей стукіт вночі. І цей сміх: «Боїмося!»
Автор: Валерія Бурлакова